Піп Іван (Білий слон, Чорна гора) 3D- тур

Сходження на третю за висотою вершину українських Карпат - гору Піп Іван, або як її ще називають Білий слон або Чорна гора, ми планували кілька разів, але піднялися на неї тільки з третьої і четвертої спроби. Головна визначна пам'ятка цієї гори - це руїни покинутої польської обсерваторії, яка пропрацювала всього близько двох років до 1939 року, а потім ця територія перейшла Україні, і обсерваторію кинули на розтерзання місцевому населенню. Про це можна почитати в інтернеті. З тих пір ця величезна будівля так і стоїть на вершині, "перетворюючись" взимку на "білого слона" через обмерзання стін.

Booking.com

Перший раз ми прийшли до підніжжя гори Смотрич, з якої вже видно гору Піп Іван, близько 12 години дня, і місцеві гуцули сказали, що ми просто не встигнемо повернутися до темряви, а так як з нами були діти, то ми вирішили організувати пікнік прямо тут внизу, а на гору піднятися в наступний раз. Через пару місяців ми знову приїхали в село Дземброня, що у підніжжя Смотрича, тільки тепер вже раненько, близько 8.00. Взагалі-то піднятися на Піп Іван можна і з іншого боку, з села Шибене, з якого починається, побудована ще в 1936-37 року дорога до обсерваторії, але сама дорога майже не збереглася, та й маршрут по ній менш цікавий і барвистий (як нам сказали), і до того ж більш тривалий, хоча і легше ніж через г. Смотрич.
Так ось. На вулиці вересень і ще дуже тепло, але як потім виявилося тепло було тільки внизу, біля підніжжя гори. Ми взяли з собою хлопця, який вже не раз був на цій горі, в якості провідника. Коротше, злегка поснідали і в дорогу. Всього нас було 8 дорослих і троє дітей 11 років. Гору Смотрич, яку належало подолати першою, дуже добре видно знизу з цього села Дземброня, куди ми доїхали на машині, і тому ми добре уявляли, куди потрібно дійти до першої частини маршруту, хоча і не здогадувалися, скільки ще йти після цього. А наш провідник говорив, що це не так далеко. Як ми потім зрозуміли, "недалеко" в його понятті - це кілометрів 10, а може разом більше. Маршрут із села Дземброня спочатку йде по кам'янистій дорозі, по якій може проїхати хіба що військовий Урал або танк, хоча бачили ми там і "Ниву", і доходить до так званої кошари, де в теплу пору року пасуть корів і овець. Там у гуцулів можна купити різні кисломолочні продукти, що ми і зробили. Далі є два варіанти підйому на гору Смотрич,  один - взяття її прямо "в лоб", що ми і робили, а другий, про який ми дізналися пізніше - це обхід гори праворуч по більш легкому, але і більш тривалому маршруту. Так як ми йшли в перший раз, не знали, де взагалі цей Піп Іван і скільки до нього йти. Провідник говорив, що близько 5 кілометрів. Коротше, прем ми як танки в гору. Там після кошари є добре втоптана стежка прямо в напрямку вершини Смотрича, спочатку йдемо через велику галявину, а потім через ліс. І все це з досить крутим підйомом. В лісі траплялися дуже красиві білі гриби, а ще більше було симпатичних величезних мухоморів, серед яких ми фотографувалися. Стежка, виляючи між каменями і кущами, виводить нас з лісу. Тут вже спостерігається туман, і зовсім не тепло. Далі йдемо по кам'янистій стежці між фрагментами красивих скель, іноді навіть страшно дивитися вниз, особливо коли з тобою діти. Ось так продираючись, іноді рачки, ми піднімаємося на цей самий Смотрич, який, поки ми піднімалися, весь окутався суцільним туманом. Так ладно туман, так ще й страшенно холодний вітер, який збиває з ніг і відморожує тебе з ніг до голови. Адже ми не припускали, що тут так холодно, відповідно і одяг у нас був, скажімо так, не зимовий. Знизу усе здавалося якось приємніше. До того ж наш "провідник" заявив, що не знає, куди йти далі, адже гори Піп Іван через туман не видно, та й стежка на каменях якось не проглядається. Видимість була близько 5 метрів. Коротше далі ми не пішли, та як потім з'ясувалося, правильно зробили, адже з цього місця до гори Піп Іван треба було йти ще 5-7 кілометрів.
Враховуючи неймовірно холодний вітер, незнання маршруту і наявність дітей, ми повернулися вниз до села Дземброня і залишок дня провели біля річки, смажачи шашлик.
Третій раз ми прибули у те ж село Дземброня в кінці червня. В цей час у нас в Чернівцях (звідки ми власне і вирушали) була жахлива дощова погода, але незважаючи на це, ми все-таки поїхали, на наше щастя, в горах все було набагато веселіше, в плані погоди. Тепер ми взяли з собою намети і все необхідне для комфортного відпочинку на природі. Не доходячи до кошар, ми розбили табір на галявині з 4-х наметів і провели там перший день, насолоджуючись природою, вином і шашликом.

Періодично повз нашого табору проходили групи інших туристів, що піднімаються до обсерваторії, з якими ми спілкувалися і дізнавалися додаткові деталі маршруту. На наступний день годині о 9 ранку групою з 8 дорослих і двох дітей ми почали рух до заповітної мети.

Тільки тепер ми не пішли "в лоб" на Смотрич, а обійшли його праворуч. Там теж йде добре виражена стежка від кошари направо, а потім вона заходить просто в казковий ліс. По дорозі трапляються джерела. Можна сміливо пити, і козенятком не станеш.

З погодою нам пощастило і було досить тепло, хоча тепер одягу ми набрали аж зимнього. Тим не менш, на самому Попі Івані він нам дуже знадобився, а поки ми обливалися потом, долаючи земне тяжіння і повільно піднімаючись в гору. Вийшовши з лісу, ми красувалися красивим водоспадом, а деякі з нас навіть скупалися. По дорозі зустрічаються гарні фрагменти скель, та й взагалі види гір звідси просто шалені, тож саме цей маршрут вважається найбільш мальовничим. Ми хлопці міські і по горах лазити не звикли, але тим не менш йти досить легко, набагато легше, ніж ми продиралися в минулий раз, а діти так взагалі бігають взад-вперед. Є невелика ділянка з більш крутим підйомом безпосередньо на хребет г. Смотрич, але це всього якихось 500 м.

І ось ми на хребті Смотрича приблизно в тому місці, куди дійшли в минулий раз тільки з іншого боку, і наші очі округлюються від побаченого.

По-перше, ми ще раз переконуємося в правильності прийнятого минулого разу рішення не йти далі і ще розуміємо, що коли гуцули кажуть "тут поруч", то це значить не менш 5 км. Так, відусюди дійсно видно вершину Піп Іван і навіть можна розгледіти (у гарну погоду) саму будівля обсерваторії, але йти потрібно ще 5-7 кілометрів, а це ще приблизно стільки ж, скільки ми вже пройшли за 2 з половиною години. Але тепер ціль видно, і повертатися ми не маємо наміру, так що вперед. До речі, тут працює мобільний оператор Київстар, і ми змогли поспілкуватися з тими, хто залишився в таборі.

Години через дві ми підійшли до обсерваторії. Останні 300-400 метрів ухил більш крутий, але думаю, що можна було б піднятися навіть на гірському велосипеді. По дорозі колись кіньми возили каміння для будівництва, хоча, повторюся, з іншого боку гори є більш пологий спуск, де місцями виявляється дорога, по якій теж возили будматеріали і обладнання, а також персонал. За нею кілька років тому до обсерваторії навіть піднялася "Нива" і якийсь джип, а нещодавно вантажівкою були доставлені будматеріали і побудована капличка біля обсерваторії.

Звичайно, час і натовпи туристів зробили свою справу. Від обсерваторії залишилися одні стіни і купи сміття, але тим не менш, вона виглядає дуже велично, особливо коли розумієш, як все це сюди доставлялося в 36-37 роки. На деяких вікнах збереглися решітки, в котельні стоїть котел. Мабуть, через його вагу його не змогли потягнути на металобрухт. Валяється блок від двоциліндрового дизеля, теж дуже важкий, а також купа труб від комунікацій.
Вітер тут, напевно, постійний, і тому нам дуже знадобився наш теплий одяг. Випили шампанського, сфотографувалися і потім рушили вниз.

До речі, крім нас було ще кілька груп туристів, але вони в основному піднімалися з іншого боку гори по дорозі з села Шибене.
Спуск зайняв близько трьох годин і до восьмої вечора ми були в таборі — втомлені, але задоволені. А тут нас вже чекала святкова вечеря з шашличком і пивом. На наступний день ми поїхали додому з почуттям перемоги і втомленими ногами. Думаю, 25 кілометрів по горах ми намотали, але це дрібниця порівняно з отриманим задоволенням. І щоб зміцнити це почуття, через три місяці ми знову повторили цей шлях, прихопивши нових бажаючих з п'ятирічною дитиною, яка сама пройшла всю дорогу. Доречі, влітку поїдемо знову, чого й іншим бажаю. Їдьте, не пошкодуєте.

Фотограф Валерій Гельчук

canvas66433668
IMG 7731gg20
uyfrd756ryguhi654
pip Ivan7-2014 167
PipIvan041
PipIvan038
PipIvan023
PipIvan041625
pip Ivan722-2014 4414173
UCXzvw88nWLIGecccQ5dPT1B9V5каепJ7glMLplBPjPJhGcPJQ=w1518-h333-no
PipIvan0465727